Невміння приймати подарунки може стати на заваді дійсно щасливому життю. Про те, звідки це в нас береться та як це можна виправити, розповідаємо.

У Telegram- каналі ROXY ділиться інформацією про відносини, красу, здоров'я та новини про життя зірок.

Приєднуйтесь!

«Хто не працює, той не їсть» — відома радянська приказка для цілого покоління, яка, на жаль, передалася і нам із вами. Ба більше, вона модифікувалася у дещо навіть гірше: «Те, що дається, треба заслужити». Оце хворобливе «заслужити» добряче псує вам життя, чи не так?

Ви думаєте, що маєте заслужити любов, подарунки, повагу, щирих друзів, власний бізнес, гроші, владу, інші цінності — матеріальні та духовні, важливі для вас. Ви й не припускаєте, що все це можна отримати, а не заслужити.

Наведу приклад. Вам подарували щось. Не на свято, а просто так. Які ваші думки зазвичай? «Що від мене хочуть?», «Мною маніпулюють?», «Мене “розводять”?», «Мене хочуть звабити, щоб потім знецінити?», «Мене хочуть використати?», «Мене підкуповують?», «Мене схиляють до незаконних дій». Я все згадала? Чи, може, є щось іще?

Чому виникає така тривожність? Все просто. Більшість із нас виросла у небагатих сім’ях, подекуди у неповних або в тих, де один із батьків, найчастіше це тато, не приділяв вам достатньо уваги.

Деякі з нас виросли у сім’ях «за межею бідності» або неблагонадійних. Часто наші батьки або один із батьків важко працювали, однак не мали повного матеріального достатку. Коли вони працювали ще більше або знаходили другу роботу — грошей ставало трохи більше, але не набагато. Ці копійки вони могли викраювати на те, щоб побалувати нас подарунком.

Але що при цьому вони казали? «Це тобі за хорошу поведінку», «за гарні оцінки», «за те, що слухався», «на день народження», «на Новий рік», «за те, що був хорошим хлопчиком/хорошою дівчинкою», «за те…., за те…, за те…», «за щось», а не просто так.

Зізнайтеся, мама колись купувала вам щось незвичне, ексклюзивне або коштовне просто так, коли ви йшли вулицею, або дарувала щось зранку, коли ви прокинулися, просто так зі словами «Люблю тебе безумовно»? Навряд чи. Подарунок — це була завжди винагорода за щось. Так і повелося.

Ми виросли, наші можливості змінилися, але закладені в нас патерни залишилися незмінними. Ми з ними зжилися. Відповідно, в дорослому житті ми так само не звикли приймати подарунки просто так. Просто тому, що ми класні, тому що нас люблять, цінують, поважають, хочуть бачити наші щирі емоції, здивування, радість і блиск у наших очах — тому, власне, і дарують. Бо батьки не навчили нас цього, і не зі своєї провини, а тому, що їх виховували так само, і їхніх прабатьків теж.

Саме тому подарунки «просто так» сприймаються як загроза, а людина, яка дарує, — як потенційний ворог. І навіть якщо це близька нам людина, яку ми можемо знати не один рік, — все одно насторожуємося і ставимо ці тривожні запитання.

Якщо не людині, яка подарувала, то собі так точно. А потім ще повертаємося додому після зустрічі й аналізуємо цю ситуацію, думаємо не про свою насолоду враженнями від отриманого подарунка, не про задоволення від зустрічі з близькою людиною, а про свої занепокоєння, що з цим пов’язані.

Є дві типові реакції на отриманий подарунок «просто так»: тривожність/страх і сподівання. Перша — найпоширеніша серед не дуже близьких людей. Наприклад, патерн «Мене хочуть використати або схилити до незаконних дій». Згадайте з дитинства: «Хочеш морозиво? Прибирай в кімнаті!» — казала мама, щоб не прибирати самій та нав’язати нам відчуття «господаря» чи «господині». Отже, мені дарують, коли хочуть використати. Так відбувається і з жінками, і з чоловіками.

Дівчатка, яких батьки «підкуповували» подарунками, в презентах чоловіків бачитимуть схиляння до інтиму, бажання скористатися, насмішку чи просто маніпуляцію. Вони не здатні осягнути та припустити, що чоловік може подарувати щось «просто так».

Відповідно, перша реакція на подарунок від чоловіка: «Що йому від мене треба?» — і ви весь час будете ставити собі це запитання, руйнуючи власну насолоду від самого подарунка й уваги чоловіка.

Ваш страх — ваш головний ворог на початку стосунків, адже чоловік почуватиметься ніяково, оскільки в нього, цілком можливо, немає таких реакцій на подарунок «просто так», і ваша здається йому не просто дивною, а навіть образливою.

 

 

Друга реакція — «В мене закохані». Її продукують люди, які мали «холодних» або жорстоких батька чи мати, які не приділяли дітям достатньо уваги, у яких не заведено було обіймати й цілувати дітей, які банально недоотримували тактильного і комунікативного контакту.

Тоді в дитинстві, коли сильно хочеться обійняти близьку людину, а не можеш, бо вона не дозволяє або навіть свариться через це, ви шукали найменший натяк, коли вона «змилостивиться» і проявить до вас тепло.

Ви ловили її усмішку і думали: «Вона усміхнулася мені чи здалося?» А коли вам, дуже зрідка, дарували щось, ви розуміли, що вас люблять. Від таких батьків можна було чути фразу: «Це тобі тому, що я тебе люблю». Знову це «вимірювання» любові подарунком.

У дорослому віці такі люди схильні прив’язуватися до людей, які проявляють до них найменшу увагу: дарують квіти, роблять компліменти, міцно обіймають, відчиняють перед ними двері чи просто лагідно з посмішкою і гумором спілкуються.

Цю ввічливість вони плутають із фліртом або навіть із глибшим почуттям. І знов шукають ті «натяки» на любов у кожному такому жесті ввічливості. Для них подарунок «просто так» — це обов’язково натяк на симпатію, закоханість або бажання будувати стосунки, і не інакше. Вони просто не сприймають того, що хтось у такий спосіб просто виявляє свою прихильність та дружність.

 

Який висновок необхідно зробити?

Інколи подарунок — це лише подарунок. А банан — лише банан. Не потрібно шукати «підтекст». Якщо він є, то проявиться неодмінно.

Дозвольте собі просто прийняти подарунок і насолодитися моментом отримання, товариством людини, яка його подарувала, і, подякувавши за приділену увагу, просто продовжити жити, не аналізуючи ситуацію і наміри людини.

Будьте в моменті, цінуйте те, що у вас є. Бо вдячний за мале має чимало.

 

Чому це важливо?

Бо це напряму впливає на наші досягнення і реалізацію в житті. Насправді в житті все просто. Просто познайомитися, просто запросити на побачення, просто знайти роботу, просто вчитися, спілкуватися, поїхати за кордон, створити бізнес, вигадати креативну ідею.

Все просто, але на все свій час. Ми ж хочемо все тут і зараз, однак не маємо часу навіть на те, щоб розслабитися і нікуди не бігти, просто послухати свій внутрішній голос, виспатися, врешті-решт, і насолодитися самотністю. Ми «забиваємо» наш час і простір зайвим «шумом», а потім самі ж скаржимося на те, що катастрофічно бракує часу.

Так от: коли ми ускладнюємо ситуацію у своїй голові, вона дійсно стає для нас складною і недосяжною. Коли ми вважаємо, що подарунки обов’язково треба «заслужити», ми автоматично виключаємо з нашого життя можливість отримати будь-що просто так — гроші, кар’єру, близьких людей чи кохання.

Все треба заслужувати, важко працювати, щоб мати. І в такий спосіб ми зосереджуємося на «важкій роботі», а не на самому подарунку. Ми зосереджуємося на своїй тривожності та на можливих негативних наслідках від його отримання, а не на емоції, яку викликає наявність цього подарунку. Розумієте, в чому небезпека?

Ми так ніколи не зможемо насолоджуватися життям і проживати його. Все, що нас оточуватиме, — це нескінченна «служба», щоб відчувати вічне незадоволення від того, що не маємо.

А не маємо чому? Бо подарунки — це не продукти «важкої праці». Це явище існує паралельно з нашим існуванням, незалежно від нас. Ви й подарунки, подарунки й ви — як одне ціле у великому просторі.

Якщо ви думаєте, що це параноя і що насправді «всі подарунки залежать від нашої праці», просто поставте собі одне-єдине запитання: «Життя — це подарунок?» І чим же таким особливим ви його заслужили, якщо вас тоді навіть ще не було? Але ж життя ви маєте. Подумайте над цим.