Нещодавно ми з подругою намагалися згадати, скільки років знайомі. Зійшлися на тому, що приблизно двадцять. За цей час у нас на двох було три шлюби, кілька переїздів, четверо дітей, безліч невдалих зачісок і один чоловік, якого ми досі згадуємо виключно на прізвище. Не тому, що він зробив щось особливо жахливе. Просто так склалося.
Ми знаємо одна про одну стільки, що сваритися вже навіть небезпечно.
І от що цікаво: за всі ці роки я жодного разу не замислювалася, чому ми дружимо. З чоловіками все інакше. Там постійно хочеться щось з’ясувати: чи підходимо ми одне одному, чи є в нас спільне майбутнє, чому він поставив крапку в кінці повідомлення і що, власне, ця крапка означає.
З подругою таких питань не виникає. Вона просто є. І це, мабуть, найкраще, що можна сказати про близьку людину.
Вона пам’ятає тебе ще до того, як ти стала собою
Давні подруги мають одну трохи небезпечну особливість: вони пам’ятають нас такими, якими ми воліли б себе вже не пам’ятати.
Наприклад, у тих жахливих джинсах із низькою посадкою. З чоловіком, якого ми збиралися одружити на собі, хоча він навіть не здогадувався про наші плани. Або в період, коли ми були переконані, що до тридцяти років обов’язково станемо мільйонерками, матимемо будинок біля моря й ніколи не будемо схожими на своїх мам.
Тепер ми телефонуємо одна одній, щоб обговорити, де дешевше купити хороший матрац.
Життя взагалі має специфічне почуття гумору. Мені подобається, що поруч із давньою подругою не потрібно підтримувати образ дорослої, розумної жінки, яка знає, чого хоче. Вона чудово пам’ятає, як ти о третій ночі плакала через якогось Сашка, а наступного ранку вже збиралася на побачення з його другом.
І нічого. Дружить досі.
Мабуть, саме з такими людьми ми можемо дозволити собі трохи менше серйозності. Бо вони знали нас задовго до того, як ми навчилися справляти враження.
Про що ми говорили? Та ні про що
Мій улюблений різновид жіночих розмов починається зі слів «У тебе є п’ять хвилин?».
Через годину ти вже сидиш на кухні з холодною кавою, діти двічі запитали, коли буде вечеря, а ви з подругою тільки-но дісталися до причини, з якої вона, власне, зателефонувала.
До цього встигли обговорити нову колегу, ціни на відпочинок в Італії, дивну поведінку чоловіка, крем, який начебто справді працює, і сусідку, котра після розлучення раптом стала виглядати на десять років молодшою.
Найсмішніше, що після такої розмови часто стає легше. Хоча жодна проблема не вирішилася, чоловік не порозумнішав, а ціни на Італію залишилися такими самими.
Просто іноді нам потрібно, щоб хтось послухав. Без порад, без діагнозів, без цього нестерпного «а ти пробувала подивитися на ситуацію з іншого боку?». З іншого боку я вже дивилася. Мені там теж не сподобалося.
Подруга може вислухати історію, яку чула вже сім разів, і навіть поставити уточнювальне запитання. Оце я розумію, любов.
Чи заздрять подруги одна одній?
Звичайно, заздрять.
Мені взагалі подобаються всі ці красиві теорії про те, що справжня дружба виключає заздрість. Цікаво, хто їх придумав? Люди, які ніколи не бачили, як їхня подруга їсть піцу о десятій вечора й залишається в джинсах двадцять шостого розміру?
Якщо серйозно, бувають моменти, коли чуже щастя трохи зачіпає.
Подруга отримала роботу, про яку ти мріяла. Купила квартиру. Закохалася в прекрасного чоловіка, поки ти намагаєшся зрозуміти, чому твій черговий кандидат у прекрасні чоловіки досі живе з мамою.
І ти радієш за неї. Справді радієш. Просто десь усередині є ще одне маленьке почуття, яке не дуже хочеться демонструвати навіть самій собі.
Не бачу в цьому нічого страшного. Ми ж не святі. У кожної свої бажання, невдачі й моменти, коли здається, що життя роздає подарунки за якимось дивним принципом, а тебе випадково пропустили.
Інша річ, що робити з цією заздрістю. Можна зіпсувати подрузі радість, знайти десять недоліків у її новій квартирі й натякнути, що чоловік у неї, звісно, симпатичний, але щось із ним не так.
А можна просто визнати, що тобі теж хочеться чогось хорошого.
Хоча дізнатися, що її ідеальний чоловік хоча б хропе, було б приємно.
Так, для душевної рівноваги.
Подруга, яка не на твоєму боці
Найбільше я ціную в подругах чесність. Щоправда, переважно тоді, коли вона збігається з моєю думкою.
Уявімо звичайну ситуацію. Ти приходиш на каву, щоб розповісти, який жахливий у тебе чоловік, начальник чи хтось іще. Розповідаєш красиво, емоційно, з подробицями. Уже навіть сама захоплюєшся тим, як переконливо виглядає твоя версія подій.
І тут подруга каже:
«Слухай, ну ти теж хороша».
Перепрошую?
Ми взагалі для чого зустрілися? Щоб розбиратися в ситуації чи щоб ти підтвердила, що я права?
Найгірше, коли через кілька днів з’ясовується, що вона таки мала рацію.
З роками я навчилася цінувати людей, які не бояться зі мною сперечатися. Не тих, хто із задоволенням повідомляє мені про всі мої недоліки, щойно випадає нагода. Таких у житті й без подруг вистачає. А тих, хто може сказати неприємну правду без бажання зробити боляче.
Зрештою, іноді найкраще, що може зробити для тебе близька людина, це не дозволити надіслати повідомлення колишньому після третього келиха вина.
І, бажано, не показувати тобі це повідомлення наступного ранку.
Дружба після сорока, або Як зустрітися у 2027 році
У двадцять років ми з подругами бачилися мало не щодня. Могли зустрітися після роботи, піти кудись увечері, спонтанно поїхати на вихідні в інше місто.
Тепер усе починається з повідомлення: «Давай якось побачимося».
Далі відкриваємо календарі.
У понеділок не можу я. У вівторок у неї дитина має тренування. У середу можна, але тільки до четвертої. У четвер вона їде у відрядження. У п’ятницю в мене запис до лікаря, а на вихідних у всіх родина.
У результаті домовляємося на наступний місяць і щиро пишаємося собою.
Доросле життя якось непомітно витісняє дружбу на периферію. Робота, діти, побут, батьки, власне здоров’я. І от уже людина, з якою ти колись проводила більше часу, ніж удома, живе за двадцять хвилин їзди, а ви не бачилися пів року.
Мені здається, тут важливо не впадати в крайнощі. Не вимагати від подруги колишньої близькості лише тому, що двадцять років тому ви були нерозлучні. У неї тепер інше життя. У тебе, до речі, теж.
Хоча іноді достатньо нарешті зустрітися, замовити каву й почути знайоме «Ну, розказуй», щоб зрозуміти: нічого особливого між вами не змінилося.
Хіба що тепер ви обидві замовляєте десерт на двох. І не через брак грошей.
Коли дружба закінчується
Про розставання з чоловіками ми знаємо майже все. Є книжки, фільми, психологи, цілі жіночі форуми й подруги, які готові годинами пояснювати, що він тебе не вартий.
А хто пояснить, як пережити розставання з подругою?
Особливо коли нічого драматичного не сталося. Ніхто нікого не зрадив, не вкрав чоловіка, не позичив гроші й не зник. Просто одного дня ти помічаєш, що вже не хочеш розповідати їй про своє життя. А вона, здається, не дуже хоче слухати.
Колись ви могли проговорити всю ніч, тепер після двадцяти хвилин за кавою починаєте обговорювати погоду.
І це сумно. Навіть якщо ви обидві цілком задоволені своїм життям.
Довго вважала, що справжня дружба обов’язково має тривати вічно. Зараз думаю інакше. Є люди, з якими нам було добре в певний період життя. Ми виросли разом, пережили щось важливе, багато сміялися, допомагали одна одній. Потім наші дороги розійшлися.
Не бачу причин знецінювати все хороше, що було між нами, лише через те, що сьогодні нам уже нема про що говорити.
Зрештою, улюблену книжку теж не обов’язково перечитувати щороку, щоб вона залишалася улюбленою.
Найкраща подруга. А можна дві?
У школі це було серйозне питання. Якщо твоя найкраща подруга раптом сідала за парту з іншою дівчинкою, можна було пережити справжню особисту драму.
Добре, що ми виросли.
Тепер у мене є подруга, з якою можна обговорювати роботу, гроші й амбітні плани. Є та, з якою найкраще подорожувати. Є ще одна, якій я телефоную, коли мені потрібно почути щось на кшталт: «Та плюнь ти на це все, ходімо їсти».
І кожна з них мені дорога.
Мені подобається, що з різними подругами я трохи різна. З однією можу бути страшенно серйозною, з іншою поводжуся так, ніби мені знову дев’ятнадцять. І це не означає, що десь я справжня, а десь прикидаюся.
Просто людина, на щастя, складається не з однієї риси характеру.
До того ж було б трохи несправедливо вимагати від однієї жінки, щоб вона однаково захоплено слухала мої роздуми про сенс життя, подробиці сімейної сварки й півгодинну історію про те, як я нарешті знайшла ідеальні штани.
Хоча штани справді були ідеальні.
А знаєте, що ще?
Ми дуже багато говоримо про кохання. Шукаємо його, переживаємо через нього, святкуємо річниці, купуємо подарунки. Іноді витрачаємо роки на стосунки з чоловіком, якому навіть не цікаво, яку каву ми п’ємо.
А десь поруч є жінка, яка знає, що ти любиш капучино без цукру, не їси оливок і в жодному разі не хочеш бачити свої фотографії, зроблені знизу.
Вона бачила тебе закоханою, нещасною, вагітною, п’яною, розгубленою, успішною. Знає, скільки тобі насправді років і скільки коштувала та сумка, про яку чоловікові ти сказала, що купила її зі знижкою.
Можливо, ми просто трохи недооцінюємо цей різновид любові.
Подругам рідко дарують квіти без приводу. Не пишуть довгих зізнань, не відзначають річницю знайомства. Іноді навіть забувають передзвонити.
А потім минає двадцять років, ви сидите десь на терасі, п’єте вино й намагаєтеся згадати, з чого все почалося.
І регочете, бо одна з вас знову згадала того чоловіка, якого ви досі називаєте виключно на прізвище.
Господи, як же добре, що я тоді за нього не вийшла.
